Присоединиться
Цікавим проектом, в реалізації якого брали участь як наддніпрянці, так і галичани, стала спроба створити у Кам’янці (з перспективою поширення діяльності на всю територію УНР) гімнастично-спортивного товариства «Січ» за зразком подібної організації у Галичині. Цікаво, що серед творців організації були представники різних регіонів України: перший кошовим отаманом став подолянин Павло Богацький (командувач Корпусу охорони республіканського ладу УНР), установчі збори організації очолював полтавчанин Микола Лорченко, одним із січових старшин став відомий галицький публіцист Микола Угрин-Безгрішний.

Сидять від ліва: кошовий отаман «Січі» Павло Богацький, Головний Отаман Симон Петлюра, голова ревізійної комісії «Січі» полковник Микола Лорченко. Стоять від ліва: член ревізійної комісії «Січі» поручник УГА Микола Угрин-Безгрішний, Січовий отаман Євген Галанєвич, член Січової ради пані Літинська, осаул Петро Шекерик-Доників, поручник УГА Саєвич. (м.Кам'янець-Подільський, 02.02.1919 року).
f2c94a9f84d5727f931903c44373c961_CM_XgHgIDE0.jpg
Отаман Орел-Гальчевський зі штабом Подільської повстанської групи та польськими офіцерами. Ймовірно вересень 1922 року.

Зліва-направо: 4 - виконуючий обов'язки лікаря поручник МОТРУК; 5 - козак Григорій ОСАДЧУК; 2 - сотник Семен ХМАРА, командир повстанської бригади; 6 - сотник КОВБАСЮК, ад'ютант отамана; 3 - підполковник Павло КОНОПЛЕНКО, начальник штабу групи; 1 - отаман Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ; 7 - ймовірно сотник Петро ПОГИБА, заступник отамана; 8 - схожий на підхорунжого Онисима ГРАБАРЧУКА; 9 - сотник БАБІЄНКО.
f2c94a9f84d5727f931903c44373c961_iyxMW9CWjzs.jpg
В #цей_день, 27 квітня 1929 р., росіяни розстріляли холодноярського отамана Якова МАМАЯ-ЩИРИЦЮ.

Народився в 1887-році у селі Боровиці на Черкащині. Навчався в Головківській учительській школі, працював сільським учителем (1906-1914).

Учасник Першої світової війни, в 1917-му закінчив Київську військову школу, здобув чин прапорщика. Займався українізацією частин російської армії. У 1918-му повернувся додому, продовжив вчителювати. Став членом української партії есерів.

З приходом денікінців пішов у підпілля. В 1919-1920-х роках очолював Білоярський полк – загони самооборони ряду сіл рідного Чигиринського повіту. Брав участь у боях із денікінцями, червоними козаками анархо-комуніста Свирида Коцура, більшовиками, не давав останнім переправляти по Дніпру зброю і продовольство. «Охорона зробила собі дерев’яну печать з написом «Білоярський полк» і я, таким чином, був командиром цього полку, який чисельно доходив один раз до 150 чоловік…, – розповідав пізніше Яків Щириця на допитах. – Було вже і жовто-блакитне знамено з написом: «Хай живе Україна», здається. Був штаб полку, вірніше, збиралися його організувати. Політичною нашою метою було наступне: організувати широкий повстанський рух… для самозахисту».

18 березня 1920-го взяв участь у знаменитому з’їзді холодноярських отаманів. У 1921-му об’єднався із загонами Мефодія Голика-Залізняка та Герасима Несторенка-Орла, діяв у районі Холодного Яру.

У серпні, після проголошення амністії, здався більшовикам (за іншою версією, легалізувався завдяки підробленим документам). Працював учителем, навчався на історичному факультеті Катеринославського інституту народної освіти, познайомився з Дмитром Яворницьким. У 1926-му став кандидатом у члени ВКП(б), викладав у Дніпропетровському землевпорядному технікумі.

Як згадувала дочка Ніна: «Про батька знаю тільки зі слів матері… Це була дуже витримана людина, врівноважена й дуже працездатна. Любив книжки. Як йшов з роботи, завжди заходив у книжкову крамницю і обов’язково приносив якусь книгу додому. У нас була багата бібліотека… Батько був дуже чесною та культурною людиною, вірний козацьким законам. Був здібний, сам змайстрував бандуру, грав на ній».

У 1928-му заарештований ГПУ за доносом першої дружини. Розстріляний 27 квітня 1929-го у Черкасах, похований на міському цвинтарі.
b436ac82fa208228ced3b747bf9ee73a_3Kjz5LOk1s4.jpg
«...З'явився в Бірзулі зі своїм потягом отаман Матері-Січі „батько” Божко. Його Січ складала самостійну і ні від кого незалежну частину, яка виступала цілком автономно, жадних приказів не визнавала і їм не підлягала, маючи свої власні закони і свою лінію поступовання. Як зовнішню ознаку своєї влади, батько отаман мав булаву, що її завжди переховував у себе булавний старшина. Особливо цікаво було спостерігати (наші потяги стояли поруч на двох сусідніх торах) церемонію підпису денного наказу по Січі. На дану команду, всі, хто був у вагоні отамана, наближалися до столу, за яким сидів Божко, й нахилялися над ним; відповідний старшина чи козак подавав урядово перо, булавний старшина схиляв булаву, а решта присутніх нахилялася над столом і, в залежности від того, яким хто оком ліпше бачив, схиляли голову в правий чи лівий бік та пильно стежили своїм зором за отамановою рукою. Коли всі присутні приймали відповідні пози, отаман шкрябав одно слово „Божко”, на чім ціла кумедія й кінчалась. Коли хтось при цій кумедії усміхався або не виявляв на своїм обличчі відповідного до важности момента виразу, а отаман це зауважував, то заряджав без довгого роздумування для винуватця екзекуцію. Платні в Січі не видавалося, але кожний при потребі приходив до отамана й голосив, що протратився, свої гроші пропив, чи подів кудись інде; на це батько отаман сягав рукою до кишені і давав, не рахуючи, скільки рука захопила. Траплялося, що й сам батько не мав ні шеляга; тоді він починав вичитувати своїм підлеглим піяцтво, великі витрати, марнування державного гроша».

В. Наливайко, «Спомини лікаря з української війни 1918-1920 рр.» // За державність. Матеріали до історії війська українського. Збірник 9. — Варшава. — 1938.
b436ac82fa208228ced3b747bf9ee73a_82yKX4zE9Y4.jpg
„Петлюра і американці“

«Оця стріча американської військової місії з отаманом Петлюрою була, здається, взагалі першою стрічею Петлюри з чужими представниками (березень 1919). Я уладив її тому, щоб Петлюрі, якого одинокого я вважав практичним умом серед доктринерської української інтеліґенції, дати спроможність навязати із Заходом. Тому годиться розповісти про те.

Американці не хотіли їхати далі Бродів, заявляючи, що не мають довір'я до відносин у Великій Україні. Петлюру вважали большевиком. А коли я пробував розвіяти це їхнє наставлення і вказав на боротьбу Петлюри з большевиками, капітан Бовман (що говорив незле по-німецьки й по-російськи) вийняв з грудної кишені друковану по-українськи летючку і подав мені її зі словами: „Ви кажете Петлюра не большевик?.. А що оце, як не комунізм?..“ І вказав на підкреслені червоним олівцем речення. Була це летючка з програмою Директорії (редагував її, здається, П. Григоріїв), де заповідалося знесення приватної власности всіх засобів продукції (землі, фабрик, варстатів і т. д.). Директорія тоді вже розлізлася, Винниченко виїхав заграницю, а цю фірму перейняв Петлюра. Я так і скористав із цього і закрутив, що Петлюра „усунув“ соціялістичну Директорію, і сам веде політику національну та антибольшевицьку. Хоч це тоді і не цілком була правда, але американці, що за кілька днів спільної подорожі привикли до мене і зачали довіряти мені, змякли. Вони згодилися говорити з Петлюрою, але... на галицькій території!

Ось я мусів переконати отамана Петлюру телефоном, щоб приїхав до Бродів. Там йому наша військова залога зготовила на стації почесне прийняття, що зробило на американців своє враження. Опісля отаман Петлюра дав у своїй „сальонці“ обід для американських офіцерів, при чому наші Придніпрянці дуже дивувались, що Американці не ткнули горілки. Я ввесь час був коло Петлюри та Американців і старався так кермувати розмову, щоб Петлюра і його прибічники могли виявити своє негативне відношення до большевиків. Раніше я вже звертав увагу Американців, що якби Петлюра мав признання і поміч від Америки та Антанти, то це був би найкращий шлях до поборення большевицької небезпеки. Я вказував, що французька засада незайманности і неподільности бувшої царської Росії хибна і самолюбна (задля довгів Росії у Франції!) та тільки скріплює большевиків. Тепер, у товаристві Петлюри, я знов звів розмову на цю тему. Американці мали нагоду зорієнтуватися, що Петлюра дійсно не большевик. Вони зацікавилися військовою силою, випитували, де є антибольшевицький фронт, питали, якої помочі потребував би він у боротьбі проти большевії і т. д. Все це вони пильно записували.

Коли я опісля віз їх назад, вони були інакше вже настроєні, ніж перед тим. Але все таки капітан Бовман радив нам, Галичанам, не звязувати своєї долі безумовно з Придніпрянщиною та Петлюрою».

Джерело: Лонгин Цегельський, «Bід легенди до правди (спогади)».

Лонгин Цегельський – перший державний секретар (міністр) внутрішніх справ ЗУНР. Уповноважений делегат на підписання Акту Злуки українських земель від ЗУНР.
b436ac82fa208228ced3b747bf9ee73a_W4kLqQhtf_c.jpg
На Великдень 20 квітня 1891 року народився Юрко Тютюнник, людина з великою і трагічною долею: генерал-хорунжий Армії УНР, засновник 1-го українського Сімферопольського полку, натхненник та керівник двох грандіозних українських повстань — Звенигородсько-Таращанського та Григор`євського. Один з командирів Зимового походу 1919-1920, керівник Листопадового рейду 1921-го. І, нарешті, внучатий племінник самого Тараса Шевченка (родом з тих самих Будищ-Керелівки на Звенигородщині).

"Юрка Тютюнника не змалюєш вичерпно навіть усіма барвами веселки. Не впевнений, чи перо геніального Шекспіра було б гідне такої життєвої драматургії, в якій вміщувався і безприкладний героїзм, і шляхетність і зрада і хвороблива самозакоханість" — так писав про нього історик і дослідник Роман Коваль.
b6b6c1ac6df09bc83c519fc5f6afdd1a_DbguJwRbSgQ.jpg
Володимир Стефанишин. Хорунжий 2-го полку Запорізької дивізії періоду Гетьманату, 1918 рік. Учасник Листопадового рейду в 1921 році, загинув у бою під Коростенем.
21952bb4bff32c1b4fb7022f787600df_l8HEW87tFFY.jpg
“Готував повстання на весну 1930 р.”

7 квітня виповнилося 90 років від дня розстрілу сотника Армії УНР Пилипа Васильовича Драника-Косаря, останнього отамана Київщини. Пропонуємо вашій увазі матеріал квітневого номеру газети «Незборима Нація» (2020, ч. 4/410), присвячений цій події.

Пилип Драник служив Україні в Окремому Чорноморському коші, 6-й Січовій дивізії, у загоні отамана Ілька Струка. 1920 року був начальником контррозвідувального відділу Армії УНР у м. Василькові. На початку 1920-х створив підпільну організацію на території Київського і Білоцерківського повітів Київської губернії. У червні 1921 р. встановив зв’язки з повстанцями отаманів Гайового й Орлика, а в серпні-вересні 1921 р. – з емісаром ППШ Миколою Афанасьєвим, а також із начальником розвідки ППШ в Києві Віктором Алексєєвим і зі штабом Юрка Тютюнника у Львові. Очолював 10-й повстанський район ППШ.
Косар не раз переходив у Польщу для донесення вищим чинникам УНР, відтак міг там залишитись, але кожного разу повертався, щоб продовжити боротьбу. Перебуваючи на нелегальному становищі, Пилип не втрачав людського обличчя: завжди був підтягнутий, поголений, у гарно припасованому одязі.

Готував повстання на весну 1930 р. під самим Києвом, маючи намір визволити нашу столицю. Спочатку мав захопити Київський “укрепрайон”, який пролягав по р. Ірпеню. Для цього зробив точну карту “укрепрайону”.

“В боевом отношении чертеж очень ценный, – таку оцінку дав ворог. – Чертеж сопровождается грамотно составленной легендой (…) Для артиллериста и тактика эта записка раскрывает буквально все планы. Для нас это непоправимый урон (…) Сам работник квалифицированный военный, видимо, бывший офицер-украинец, хорошо знает военную украинскую терминологию армии Петлюры (…) Агент имеет большой опыт (…) Агент работал очень добросовестно и кропотливо, вкладывая свое желание в дело (…) Секретности КиУР’а (Київського укріпрайону. – Ред.) нанесен значительный урон”.

Не знали чекісти, що до Першої світової Пилип навчався в школі живопису та скульптури Владислава Галімського! А його підпільники під виглядом робітників брали участь у його будівництві і всі внутрішні деталі передали своєму отаманові.

Підпільну роботу на Київщині Пилип Драник-Косар проводив до 26 грудня 1929 року. Під час арешту вчинив збройний опір. Спробував утекти під час посадки в потяг на ст. Боярка.

25 березня 1930 р. отамана засудили до розстрілу. А разом з ним і його побратимів. Ось їхні імена: Григорій Бебешко, Антон Дмитренко (обидва із с. Музичів), Спиридон (Свирид) Клименко, Яків Романенко (обидва із с. Гореничів), Петро Михайловський із с. Білогородки, Микола Добровольський.

Пилипа Драника розстріляли в час, коли по всій України вибухнули повстання проти російської окупаційної влади. З 20 лютого по 2 квітня 1930 р., за даними ҐПУ, в Україні вибухнули 1716 повстань, 15 з яких чекісти кваліфікували як широкі повстання проти їхньої влади.
У серпні 1941 р. на Київщині з’явилася Північна похідна група ОУН(б), зокрема в с. Пашківці, що неподалік Княжичів. Керівник групи Дмитро Маївський, у недалекому майбутньому генерал-виховник УПА, взяв собі за псевдо повстанське ім’я Косар. Донедавна ніхто з дослідників ОУН-УПА не знав, чому Дмитро Маївський узяв собі це ім’я.

1941 року Дмитро Маївський став заступником Крайового провідника ОУН Дмитра Мирона. Мирон узяв собі за псевдо повстанське ім’я іншого отамана Київщини – Орлика з Гостомеля.

Ось так у 1941-му ожили наші отамани – у діячах нового покоління неперервного Визвольного руху українського народу за свою свободу.

Роман КОВАЛЬ, Владислав КАРПЕНКО, Історичний клуб “Холодний Яр”
На світлині – пам’ятник борцям за Українську державу, зліва направо – Роман Коваль, В’ячеслав Карпенко і княжицький сільський голова Олена Шинкаренко. Село Княжичі Києво-Святошинського р-ну, 24 серпня 2020 р.
9b4af81e32f01604a0088c185e2a52f9_UgMYNKwxnTU.jpg
Група хорунжих Армії УНР. Другий ліворуч — Цвид Макар, уродженець с. Світязь Володимир-Волинського повіту. Фото 1920-1921 рр., м. Каліш, Польща.

Цвид Макар Омелянович (1899-1941 рр.) - військовий Армії УНР з листопада 1918 до листопада 1920 р. Службу проходив у 4 Холмському полку, перейменованому на 53-й Холмський полк, який діяв в напрямку Коростеня. В міжвоєнний період за участь в ліворадикальних партіях та організаціях на Волині засуджений польською владою двічі: у 1924 році (відбував покарання у Ковельській тюрмі) та 1931 році (ув'язнення відбував у Луцькій тюрмі та Березі Картузькій). 1 листопада 1940 року заарештований органами держбезпеки СРСР, звинувачений за зв'язки з націоналістичним підпіллям. На час слідчих дій перебував в ув'язненні у тюрмах Ковеля, згодом переведений у Луцьку тюрму. Розстріляний органами НКВС у Луцькій тюрмі 23 червня 1941 року.

Джерело: Facebook | Юрій Фініковський для «Любомльський краєзнавчий музей».
9b4af81e32f01604a0088c185e2a52f9_v9QiZ4AVxyc.jpg
КОРОТКІ ІСТОРИЧНІ НАРИСИ БРИГАД УГА
Частина 10: 8-а Самбірська бригада (ІІІ Корпус)

Організація 8-ї Самбірської бригади це діло і заслуга підполковника Антіна Кравса, який дня 24-го листопада 1918 р. прибув з Відня до Стрия і якого негайно назначено командантом хирівського фронту. В тім часі поляки повели великий наступ з Перемишля і зайняли Ни­жанковичі, Добромиль і Хирів. Новоприбулий командант зі своїм штабом (сотник Цяпак і поручник Шебець), примістився на за­лізничій станції Глибока і зі слабими українськими відділами відбив польський наступ. Дня 22-го листопада 1918 р. прибув з двома стани­славівськими сотнями (колишнього 95-го піхотного австрійського полку) сотник Осип Станімір і в контрнаступі здобув Хирів, Добромиль, Нижанковичі і два перемиські форти в Горохівцях і Пикуличах. Опісля з цих двох сотень (одна під командою поручника Антіна Тарнавського, а друга — четаря Андрущишина) організовано бойову групу "Хирів", командантом якої спочатку був підполковник Кравс, а потім сотник Михайло Федик.

З початком січня 1919 р. поляки повели сильний наступ з Городка і Любіня на Комарно і Рудки з наміром вдарити на Самбір. В цій грізній ситуації віддано Рудеччину під команду групи "Хирів", а її командант, Кравс, вислав дві сотні з куреня сотника Станіміра, а саме: 5-ту четаря Володимира Каравана і 7-му четаря Івана Вовка, які здержали ворожий наступ і відбили утрачені позиції. Тоді командантом групи "Рудки" став Станімір, а потім, по закріпленню цього відтин­ку, команду передав сотнику Карлові Гофманові. Станімір прийняв зно­ву командування над своїм куренем, до якого прибула з хирівського фронту сотня поручника Антіна Тарнавського.

Початкову основу групи ''Рудки" творили два курені піхоти, а саме: 1-й курінь поручника Гладиловича з двома сотнями близько 400 крісів і імпровізований панцерний поїзд під командою четаря Теодора Швеця і хорунжого Омеляна Верхоли. Другий курінь сотника Станіміра з трьома сот­нями: четаря Каравана, поручника Тарнавського і четаря Вовка, числив 600 крісів. Була ще самостійна сотня четаря Чайківського, яка мала біля 70 крісів. З самого початку командантом групи "Рудки" був поручник Іван Околот, потім поручник Укарма і сотник Осип Станімір, а пізніше сотник Карло Гофман.

Командний склад групи був в тім часі такий: Командант групи сотник Гофман, шеф штабу поручник Ол. Трач, ад'ютант четар Гр. Йовик. Санітарний шеф д-р Омелян Рибачевський, ветеринарний референт четар Штенцлєр, розвідка — хорунжий Войтович, зв'язок — хорунжий Михайло Лалак, ін­тендант — сотник Вербенець і поручник Ілля Салагуб, закуп худоби — сотник Бізанц, ліквідуючий старшина хорунжий Петро Вергун, польовий духовник — отець Іван Косонога, а поручник Сенета вів польову жандармерію.

В другій половині грудня 1918 р. до групи приділено з Великої України "Дніпровську Гарматну бригаду" (з дивізії отамана Зеленого) під командою отамана Білокри­ницького, яка складалася з двох nолків по три батерії, разом 24 гар­мати. Дня 15 квітня 1919 р. цю бригаду розформовано й створено артилерійську групу з трьома батареями під командою сотника Омеляна Ца­ревича, а потім сотника Омеляна Бранднера.

В кінці січня 1919 р. з трьох груп "Глибока", "Крукеничі" і "Рудки" організовано 8-му Самбірську бригаду під командою полковника Кравса, яка входила в склад ІІІ-го корпусу і займала фронт від Карпат аж по Городок і Комарно. Шефом штабу був спочатку поручник Карло Шльоссер (до кінця березня 1919 р.), а потім поручник Рішард Якверт (аж до Чортківської офензиви). В часі цієї офензиви Кравс прийняв командування над ІІІ-м корпусом, а з його 8-ї бригади було сформовано дві нові бригади, а саме: 8-му Самбірську з групи "Рудки" і 11-ту Стрийську бригаду з груп "Крукеничі" і "Глибока". Командантом 8-ї бригади став отаман К. Гофман, шефом штабу сотник Тавчер, а потім поручник Купчанко (молодший).

8-ма Самбірська бригада мала 4 курені, а саме: 1-й курінь під ко­мандою поручника Тарнавського, 2-й курінь сотника Станіміра, 3-й курінь сотника Данила Бізанца і 4-й курінь, яким коман­дував поручник Микола Підгірний. Артилерійський полк числив три батареї під командою сотника Омеляна Царевича, а потім сотника Бранднера.

Ця бригада брала участь в кривавих боях під Городком від 18-го грудня 1918 р. до 15-го травня 1919 р., а в часі Чортківської офен­зиви відзначилася в боях під Язлівцем, Коропцем і Нижневом. З боями прикривала відступ ІІІ-го корпусу аж до Збручу. Найважливіші бої 8-ма бригада на Великій Україні мала з большевиками за Жмеринку, Калинівку, Козятин, Бровки, Хвастів, Васильків, Гле­ваху і 30 серпня 1919 р. перші її стежі ввійшли до столиці України. Перша стежа УГА, яка перша ввійшла дня 30-го серпня о годині 4-тій пополудні на передмістя Києва — Демиівку, була під командою четаря Юліяна Лісикевича з 4-го куреня поручника Підгірного.

"Кияни повітали цю першу стежу УГА квітами і радісними окли­ками: "Слава галичанам!". Одушевлені мешканці цілували руки і коня команданта бригади отамана Гофмана, який хоч сам довголітній вояк, не міг стриматися від сліз і сам з радости плакав і кланявся на всі сто­рони, дякуючи всім за такий неожиданий привіт і прийняття. Стрільці з цієї першої стежі, в силі 30 вояків, походили з найдальше на захід віддалених українських земель — з сіл Перемищини і Лем­ківщини". *)

По відступі з Києва Начальна Команда УГА командантом бригади 10-го вересня 1919 р. призначила Осипа Станіміра. Бригада була висунута на протиденікінський фронт і тут з частинами Добрармії провадила тяжкі і криваві бої під Монастириськами, Дашевом і Сорокою.

В часі злуки з Червоною Армією, бригаду було перейменовано в 8-й піхотний полк, приділено до 2-ї бригади ЧУГА та вислано на протипольський фронт. Подальша доля цієї бригади є цілком подібна до долі других бригад УГА.

[*] Цю відомість, подану самим командантом стежі четарем Ю. Лісике­вичем, взято з тижневика "Бескид", №34, Перемишль, 1931 р.

Джерельний матеріал цього нарису подав колишній командант куреня, а потім командант бригади сотник Осип Станімір.
df91dfaaf831c30ed1d357570c54af36_PfvIXyrScvw.jpg
В #цей_день, 31 березня 1873 р., народився Микола МІХНОВСЬКИЙ, провісник Самостійної України, творець українського війська, один з основоположників українського націоналізму.

147 років тому народився засновник українського націоналізму Микола Міхновський.

У 1900 році в Харкові він проголосив маніфест «Самостійна Україна» і дав ідейний початок новому руху. Вперше було вголос сказано про Незалежність України. Група харківських студентів, взявши маніфест за ідейну основу, створює Революційну українську партію, першу українську політичну партію.

В часи Визвольних Змагань 1917 — 1921 рр. Микола Міхновський — очільник та ідеолог руху самостійників. Він став творцем Українського війська. Не Цетральна рада, а створений Міхновським Український військовий клуб ім. гетьмана Полуботка започаткував українізацію війська та формування нових, українських регулярних підрозділів.

Два роки тому за сприяння Національного Корпусу на Байковому кладовищі був відновлений пам‘ятник Миколі Міхновському. 120 років потому для нас, націоналістів сучасних, слова Міхновського «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ» залишаються метою нашої боротьби.
df91dfaaf831c30ed1d357570c54af36_VTbyoxmyWso.jpg
В #цей_день, 30 березня 1920 р., загинув Ярослав ВОЄВІДКА, чотар УСС, отаман УГА.

«Між тими старшинами найстаршим був сотник артилерії Воєвідка. Сміливий, енергійний, ідейний тип красуня-козака, з орлиним носом, чорним вусом, короткою, рішучою мовою. Він відразу показав себе людиною акції. Від начальника стації у Красному, чи може шляхом телефонічної розмови ми довідалися, що там є яких 200 охотників-вояків. Їм доручено їхати до Львова тим самим шляхом, яким ми приїхали. Сотник Воєвідка обняв команду над ними, а інших старшин він відразу взяв під свою руку. З правдивою сатисфакцією ми обсервували енергійні зарядження сотника Воєвідки — ясні, рішучі, доцільні. Ми розповіли йому про сотню в Лисиничах, і десь над раном поїхала ця нова сотня під Львів. До Львова вона вже не доїхала, бо тим часом наші евакуували Львів. Але під Львовом — здається у Винниках — злучилася вона з відступаючими із Львова нашими військовими частинами. Сотник Воєвідка відограв опісля визначну ролю в облозі Львова як командир нашої артилерії, що стояла між Куровичами і Винниками та обстрілювала Львів. Його далекобійні батерії були одними з найбільш ефективних. Він був одним із головних організаторів нашої артилерії, яка значно перевищала польську. (На Великій Україні сот. Воєвідка згинув трагічною смертю. Його большевики розстріляли.) Це був один із наших найліпших, найсолідніших старшин з глибоким почуттям обовязку та дисципліни, високо характерний, ідейний, самовідречений» [1].

У роки Першої світової війни Ярослав Воєвідка був старшиною артилерії австро-угорської армії на російському фронті. Восени 1918 сформував і очолив гарматний полк (потім у складі 1-ї бригади Українських Січових Стрільців Галицької армії [2]). Відзначився у боях на польському, більшовицькому, денікінському фронтах.

У період тимчасового перебування УГА у складі Червоної армії 30 (за іншими даними — 28) березня 1920 р. був розстріляний більшовицьким комісаром Ольгополя Я.Табукашвілі у с. Піщанка (нині у Вінницькій області). Січові Стрільці панцерного дивізіону УГА вчинили самосуд над убивцею, коли взнали про його перебування у вагоні потягу на станції Вапнярка.

Примітки:
[1] Л. Цегельський, «Від леґенд до правди».
[2] Шанковський Лев. Українські збройні сили в перспективі нації // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 813.
[3] М.Литвин, К.Науменко. Історія ЗУНР. — Львів: Інститут українознавства НАНУ; видавнича фірма «Олір», 1995. — 368 с., іл. — C. 298.
df91dfaaf831c30ed1d357570c54af36_ZRr1dmEvzF8.jpg